Чого і в кого варто вчитися Україні, щоби пережити шторм?

 

«Ризик для повоєнної України — досвід, напрацьований економічною наукою, залишиться незатребуваним», — Олександр Роднянський, науковець-економіст

Олександр Роднянський — економіст, радник Кабінету міністрів України. Доктор економічних наук, професор факультету економіки Кембриджського університету / instagram.com

 За словами голови ООН Антоніу Гутерріша, «до нас наближається епіцентр урагану п’ятої категорії». Людству доведеться пережити цей шторм на тлі «найбільшого розлому» між Сходом та Заходом, глобальною Північчю та глобальним Півднем.

Чи існує в сучасному світі альтернатива капіталізму? Чи держава має втручатися в економіку? У чому є головний ризик для повоєнної України? Які перспективи української залізниці? Чого і в кого варто вчитися Україні, щоби пережити шторм? Ці питання ми обговорили із науковцем-економістом Олександром Роднянським.

 

ПРО ПРОТИСТОЯННЯ ЕКОНОМІЧНИХ МОДЕЛЕЙ

 

Ще років 30–40 тому, коли людство було поділено приблизно навпіл — на капіталістичний та соціалістичний табір — про протистояння економічних моделей можна було говорити. Сьогодні є очевидним, що економічно успішними виявляються економічно вільні та відкриті країни. Тобто такі, де є верховенство закону, захист прав власності, де роль держави у житті бізнесу, суспільства та окремої людини не гіпертрофована.

Часто можна почути заперечення: «А як же Китай із його стейткапіталізмом? Адже нещодавно він демонстрував неймовірні темпи економічного розвитку. При тому, що в китайській економіці роль держави є домінуючою». Однак це помилкове трактування!

Необов’язково бути видатним макроекономістом, аби зрозуміти, звідки насправді бралося китайське зростання. Ми виявимо його у тих індустріях, де є приватний сектор. І в самому Китаї це чудово розуміють, не гірше за нас.

Так, їхні політичні процеси суттєво відрізняються від наших. Проте китайці усвідомлюють причини успіху «базової економічної моделі». Тому кроки щодо реалізації курсу «китайської демократизації» розплановані на 10–20, а то й на 50 років наперед. Хоча після приходу до влади Сі Цзіньпіня стався відкат у демократичному розвитку країни, внутрішньопартійна змінність влади була, по суті, скасована. Втім, можливо, що це зрушення у бік авторитаризму частково спровокувало нижчі темпи економічного зростання, що спостерігаються останніми роками у Китаї.

Але навіть на такому глибинному обрії планування вони не передбачають суттєвого відхилення від «базової економічної моделі», яка так добре зарекомендувала себе.

Так, модель, що фокусується на приватній власності та ринковій економіці, недосконала, але кращої поки що нікому не вдалося вигадати. Сьогодні у світі успішних альтернативних моделей не існує.

 

СУПЕРЕЧКА КЕЙНСА І ХАЄКА ЗАВЕРШИЛАСЯ КОНСЕНСУСОМ

Часто ми бачимо, як сучасні макроекономічні процеси намагаються осмислювати, спираючись на моделі, запропоновані Дж. М. Кейнсом і Ф. А. фон Хаєком. Створені ними економічні школи сповідували різні підходи.

Кейнсіанці визнавали провідну роль держави у регулюванні економіки, тоді як прихильники Хаєка вважали, що вільний ринок здатний регулювати себе без істотного втручання з боку держави.

Це дуже спрощений опис дебатів, які вели представники цих шкіл у минулому. З того часу економічна наука пройшла великий і складний шлях.

Були класики й кейнсіанці, потім неокейнсіанці, потім неокласики, потім дійшли якогось умовного макроекономічного консенсусу, суть якого на сьогоднішній день є очевидною для всіх.

Є сфери економіки, де ринок, умовно кажучи, погано справляється. В такому разі участь держави в економічних процесах є доцільною не лише в теорії, прописаній у макроекономічної моделі, а й на практиці.

Однак у більшості секторів, де приватні компанії демонструють очевидні переваги, немає сенсу робити ставку на участь держави. Цих принципів дотримуються в більшості успішних та розвинених країн. Саме тому вони й процвітають.

 

НЕРІВНІСТЬ — АХІЛЛЕСОВА П’ЯТА КАПІТАЛІЗМУ

 

Усередині капіталізму існують системні протиріччя, основними з яких є виклики, пов’язані з проблемою нерівності. Якщо нерівність стає надмірною, вона є значною загрозою для демократичного устрою суспільства. Щоправда, ця проблема характерна чомусь не лише для капіталістичного Заходу, а й для «комуністичного» Китаю.

Нерівність загрожує падінням споживання та підвищенням попиту на перерозподіл, який, у свою чергу, може призводити на практиці до дуже неприємних наслідків. Маючи за плечима досвід тоталітарних держав ХХ століття, більшість мислячих людей у всьому світі це добре розуміє.

Тому сьогодні ніхто серйозно не замислюється про радикальний перегляд економічної моделі. Отже, і поділ людства на «два світи, два способи життя», на дві кардинально протилежні економічні моделі у сучасному суспільстві принципово неможливий.

 

СКАНДИНАВСЬКИЙ КЕЙС: САМООБМЕЖУВАНИЙ КАПІТАЛІЗМ

Сьогодні вся колись безкомпромісна суперечка між послідовниками Кейнса та Хаєка звелася до того, аби визначити, наскільки великими мають бути «перекоси» в ринковій моделі, щоби втручання держави стало виправданим?

Як інформаційна політика впливає на ринки та формування цін? Які форми макрофінансового регулювання є найкращими у тому чи іншому контексті? Про це пишуть наукові статті та ведуться наукові суперечки. Це набагато складніше й цікавіше, ніж суперечка Кейнса та Хаєка сторічної давнини.

Наприклад, Франція визначає нерівність як серйозний виклик, що впливає одночасно і на функціонування ринків, і на демократичний устрій. Норвегія або Данія бачать цей виклик дещо інакше і, відповідно, намагаються впоратися з ним по-своєму.

Безумовно, скандинавські країни є взірцем того, як капіталізм може обмежувати сам себе, контролюючи рівень нерівності таким чином, щоб він не загрожував дестабілізацією всієї системи та її розвитку в майбутньому. На мою думку, їм вдалося знайти оптимальний баланс між свободою підприємництва та соціальною захищеністю.

 

ГОЛОВНИЙ РИЗИК ДЛЯ ПОВОЄННОЇ УКРАЇНИ

Головний ризик для повоєнної України я бачу в тому, що колосальний досвід, напрацьований світовою економічною наукою за довгі десятиліття, залишиться незатребуваним. Звісно, для перемоги надзвичайно важливою є впевненість у собі. Але є підозра, що ця впевненість може перетворитися на зайву самовпевненість. Одного разу ми чомусь вирішимо: переможців не тільки не судять, а й не вчать

 

У результаті ми вважатимемо себе кращими за інших бездоказово, просто за фактом жертв і подвигів, принесених нами на вівтар перемоги. Вже сьогодні ця самовпевненість є в українському дискурсі. І це небезпечно.

Нині дехто має хибне уявлення, ніби Україна здатна навчити західний світ якщо не всього, то дуже багато чого. Можливо, це вірно стосовно того, що пов’язано з військово-промисловим комплексом, із мистецтвом ведення сучасної війни.

Та якщо говорити про економічний розвиток, тут ми маємо зважитися на перетворення, які довели свою ефективність. Справа не лише в «хороших» чи «поганих» інституціях. Щоби пройти цей шлях, ми маємо здійснити над своїм менталітетом певну хірургічну операцію.

Наприклад, послухайте, що кажуть деякі наші лідери: «Захід дарма вказує нам на проблему корупції, в Україні системної корупції немає, це все наратив із минулого…» Ось у цьому прагненні видавати бажане за дійсне, а не працювати з об’єктивною реальністю криється велика небезпека для України.

 

Успішні економічні моделі та моделі держуправління на Заході базуються на цінностях. Тому, щоби запустити механізми економічного розвитку, Україні потрібна своєрідна «революція цінностей»

 

ТРЕНД #1. ПОСИЛЕННЯ РОЛІ ДЕРЖАВИ

 

У період турбулентності логічно, що роль держави в житті суспільства зростає. Особливо це притаманно Україні, якій доводиться вести війну. У цьому немає нічого унікального. Але цей тренд в Україні розвивається паралельно із тим глобальним трендом на посилення ролі держави, який спостерігався протягом останнього десятиліття.

Потреба у збільшенні ролі держави зросла у зв’язку з темою нерівності та перерозподілу, яка стає нині дедалі актуальнішою. Є, наприклад, очевидний тренд у бік підвищення податків на багатство, яким має перейматися держава.

 

Тенденції в цілому такі, що роль держави, яка зросла, в найближчі роки збережеться і навряд чи зменшиться. Це відбуватиметься доти, доки рівень нерівності в суспільстві не досягне оптимального показника

 

ТРЕНД #2. ПЕРЕГЛЯД ПОЛІТИК ДЕРЖАВНИХ КОМПАНІЙ

 

Державний сектор традиційно є малоефективним, і в різних країнах розуміють, що з цим потрібно щось робити: правильно відрегулювати процеси, ввести адекватну форму корпоративного управління, змусити працювати на ринкових умовах…

 

Ідея полягає в тому, що держкомпанії не обов’язково повністю приватизувати, аби зробити їх незалежними та успішними

 

Цей тренд ще не настільки проявлений, як попередній, але я бачу, що він є. Його можна спостерігати в демократів у США, де ще з часів Обами держава наполегливо намагалася модернізувати соціальну сферу.

У результаті всередині блоку державних програм медичного страхування (public health insurance option) було створено біржі, які мали стати центром держрегулювання всієї системи медичного страхування, зробити ринок страхування прозорішим і конкурентнішим.

Цей тренд набирає дедалі більшої сили і в Європі, де держпідприємств не так багато, але проблеми, які у них виникають, все одно доводиться вирішувати.

 

Тобто, якщо підсумувати західні тренди, то йдеться про посилення ролі держави, про пошук формули ефективності для держсектора, про боротьбу з нерівністю та перерозподіл доходів за допомогою інструментів фіскальної політики

 

 

УРОКИ ЗАХОДУ ДЛЯ УКРАЇНИ

В Україні ситуація досить сильно відрізняється від ситуації у тих самих європейських країнах. У нас принаймні формально 3300 підприємств вважаються державними. Перед тим, як Зеленський став президентом, у 2019 році, їх було ще більше — 3600.

Я пам’ятаю, як наша команда працювала над цією проблемою. А тепер для порівняння візьмемо Німеччину. Там держпідприємств не більше десяти. Але серед них такі монстри, як Deutsche Bahn, німецька залізниця. Це колосальна відмінність від ситуації, що склалася в Україні.

Нам щодо цього потрібно дуже багато виправляти і рухатися до того, як це влаштовано у Західній Європі.

Можна, звичайно, заперечити, що в Україні сотні держпідприємств були приватизовані, проте більшість так і не продемонструвала чудес ефективності. Але тут проблема не в приватизації, а у включеності цих підприємств до конкурентної, демонополізованої ринкової економіки.

 

Можна приватизувати енергетику, віддавши її до рук однієї людини. Проте такий власник не матиме жодних стимулів для розвитку, він буде монополістом. Приватизація за монополізму марна

 

У такому разі, чи це державна компанія, чи приватна, — дуже складно буде зрозуміти, що, власне, змінилося, у чому різниця? Більше того, невідомо, яка форма власності була кращою.

Бо держава, наприклад, могла дозволити собі набагато простіше та швидше регулювати ціни та набагато менше класти собі в кишеню. Але зовсім інша річ, якщо приватизоване підприємство є частиною правильно відрегульованого сектора економіки, де є конкурентне середовище та безліч компаній, що борються за споживача.

Ми бачимо, що така модель досить добре працює на прикладі багатьох країн. Саме такої організації економіки та ринків треба прагнути Україні та, крім приватизації, розвивати відповідні інституції, і, що завжди болісно для локальних компаній, але дуже важливо для приросту загального добробуту, — відкривати ринки для міжнародних гравців. Тут нам дуже допоможе процес вступу до ЄС та пов’язане з ним прирівнювання регулювання ринків.

Найпростіший приклад: будівельна галузь. До мене особисто неодноразово підходили представники німецьких будівельних компаній під час виступів на конференціях з відновлення України та просили адаптувати «будівельний кодекс» будь-якої з німецьких федеративних земель, нарікаючи, що це для них — чи не головна перешкода на шляху інвестування в Україну.

 

ЗАЛІЗНИЦІ НІМЕЧЧИНИ, ФРАНЦІЇ, ЯПОНІЇ ТА ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

Часто можна почути думку, що держава має «священних корів» — стратегічні активи, які в жодному разі не повинні підлягати приватизації. Зокрема, залізниці.

Зрозуміло, що це є природні монополії. А природні монополії у будь-якому разі потребують уваги та регуляторних зусиль з боку держави. Саме тому, що це сектор, де базова конкуренція не працює, а масштабні інфраструктурні проєкти вимагають зусиль та ресурсів, які приватний сектор не потягне.

Є позитивний досвід управління державними залізницями у Німеччині. У Франції залізницями також ефективно керують державні компанії. Але є й інші приклади.

Японія пішла альтернативним шляхом, відокремивши оператора від залізничної інфраструктури. Залучаючи до створення інфраструктури приватний капітал, вона досягла вражаючих результатів.

У Великій Британії досі точилася жвава дискусія щодо ренаціоналізації. Управління залізничними перевезеннями в регіоні східного узбережжя Англії показало свою неефективність: ціни на проїзд зростали, потяги були переповнені та запізнювалися.

І тоді естафету у збанкрутілої приватної компанії прийняв державний оператор. Прихильники націоналізації вважали, що це нарешті дозволить навести лад, допоможе розпоряджатися активом раціональніше, розвиваючи його в рамках єдиної стратегії.

Однак противники, серед яких був і британський уряд, вважали, що ситуацію кардинально покращить лише впровадження нової, більш відкритої та конкурентної структури ринку. Інакше сектор перетвориться на неефективного монополіста, який паразитує на держбюджеті.

Поки точилися дискусії, залізниці Англії залишалися набагато менш ефективними, ніж системи у Франції, Нідерландах, Швеції та Швейцарії. Проте уряд впевнений, що після впровадження інновацій, світових стандартів менеджменту та лідерства потреба у націоналізації відпаде і в залізниць на конкурсній основі з’явиться ефективний приватний власник.

 

ЗАЛІЗНИЦЯ УКРАЇНИ

 

Ми бачимо, що у світі існують найрізноманітніші успішні моделі. Якщо говорити про Україну, то я б задумався про спільні проєкти з тими самими німцями, французами чи японцями. Якщо вони за якоїсь пайової участі у проєктах зайдуть до української залізниці, це вже буде значний крок у побудові ефективної системи

 

 

УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ТА УПРАВЛІНСЬКА КУЛЬТУРА

Українська політична та управлінська культура — явище багато в чому невражаюче та не дуже зрозуміле для наших західних партнерів. У нашій корпоративній культурі є одна особливість — надто багато гравців, які намагаються тягнути ковдру на себе.

У розвиненому демократичному соціумі політичні процеси виглядають не так, як в Україні. Різні партії представляють різну повістку, але є результатом попереднього внутрішньопартійного консенсусу, результатом певної завершеної внутрішньої дискусії.

Це означає, що ніхто з членів команди не формує власну повістку, відмінну від загальнопартійної, а надто не виносить її в публічну площину. Якщо до влади в країні прийшла одна партія, вона реформує податкову систему відповідно до єдиного, цілісного розуміння.

Якщо член партії не згоден, він іде та намагається реалізувати своє бачення, співпрацюючи з іншою партією. У цьому полягає сенс цивілізованої політичної боротьби. В Україні можуть конкурувати члени однієї команди. І, мені здається, це відбувається не лише через слабку домовленість, а й тому, що існує серйозна криза експертності.

 

Насамперед в економіці відчувається нестача якісної експертизи. Я переконаний, що вона має бути пріоритетною. Деякі люди, позбавлені належної експертності, прагнуть компенсувати її відсутність іншими речами — наголошуючи на власній значущості, плетучи інтриги для дискредитації тих небагатьох здібних та освічених людей навколо влади і прагнучи залишатися в центрі уваги за будь-яку ціну. В результаті експертиза є максимально ізольованою від відповідальності

 

Ця особливість українського управлінського середовища є досить негативним впливом на робочий процес. На мій погляд, спочатку потрібно залучати людей із необхідним набором компетенцій, із здібностями, і лише згодом визначати для них сфери відповідальності.

 Джерело інформації: інтернет-видання www.huxley.media