#спробуйчитати

 

ФІЛОСОФСЬКЕ ЕСЕ: час зброї

 

Ми багато знаємо про історію зброї, а також про роль зброї у становленні цивілізації, але ми мало знаємо про сутність зброї. Тема ця складна, багатогранна і потребує свіжих підходів. Я пропоную розглянути генеалогію зброї крізь призму таких понять, як «границя», «територія» і «місце».

 

ТЕРИТОРІЯ

 

Територія — це динамічно мінлива земна/тверда площина, яка набуває значення через свої границі. Границі можуть визначатися природними факторами, як-от гори, моря, річки, ліси, каньйони та ін., але також і людьми.

Розширення або звуження границь визначається або матеріальними чинниками, або культурними. Формою визначення границі є зіткнення або договір. Зіткнення може призвести до протистояння, а протистояння — до війни. Війна у цьому сенсі — це переосмислення території шляхом переміщення границь.

Територія (territorium) — це поверхня, яка визначається границями, отже, в її визначення входять як «на» території, всередині території, так і «за» тією чи іншою територією. Тобто вона визначається як собою, так і не собою, чимось, що виходить за її границі. Безмежна площина не була б територією. Але територія виникає як щось фундаментальне для людини лише при русі людини, при переміщенні, так, при перетині границь. Виходить, рух і територія необхідним чином пов’язані.

Границя — це лінія, яка не має розміру. Вона являє собою «місце», де реальна територія набуває ідеальної цілісності. Боротьба за границю — це певною мірою боротьба за сенс території, тобто за можливість становлення/розвитку/руху.

 

МІСЦЕ

 

Усе виглядає по-іншому, коли ми намагаємося визначити поняття «місця». Місце, згідно з давньою традицією, — це абсолютна границя для рухомих тіл. Таким чином, можна сказати, що територія проявляє відносну границю, в той час як місце — абсолютну.

Ми завжди займаємо місце, а зайняти місце передбачає виключення «іншого» з цього місця. Місце — це те, «де» будується і розвивається життєвий світ людини.

Місце слугує очевидною опорою/ґрунтом для побудови/розвитку/проростання. «Я — це не Ти», і вже це передбачає границю. Саме обмеження, оформлення і замикання вже передбачає виключення, видавлювання, відсунення.

 

РУКА ЯК УМОВА ДИСТАНЦІЇ

 

Відштовхуючи від себе, ми звільняємо місце для того, щоб мати можливість бути там, де ми є. Ми можемо відштовхувати, завдавати ударів, дряпати, здавлювати, але ми також можемо й погрожувати.

Погроза можлива лише після прецеденту насильства. Піднімаючи кулак догори, ми демонструємо, що в разі наближення до нас ми використовуємо руки для заподіяння шкоди супернику. Рука має багато функцій. Руками ми створюємо, працюємо, але й руйнуємо, воюємо.

Дистанція на витягнуту руку — це наш особистий простір. Якщо в нас у руках меч, то простір розширюється і границі відсуваються. Якщо ж у нас у руках лук, то хоч і дальність границі істотно зростає, але утримувати периметр такої границі стає складніше, і тому руку/меч можна вважати певним інваріантом особистого простору.

 

ПРЕДМЕТ У РУЦІ

 

Більшість предметів підходять для використання їх як зброї. Камінь має більшу твердість і вагу, ніж кістки руки, палиця також має необхідну вагу і довжину для того, щоб використовувати її як зброю. Пісок може зашкодити зору супротивника на відстані, будь-який кинутий предмет може відволікти супротивника, що зробить можливим раптовий напад. Світ речей може стати світом зброї.

 

СПИС І РЕВОЛЮЦІЯ ТЯТИВИ

 

Між списом і луком — прірва. Спис — це остання й вища зброя для дотехнічної культури. Спис розширює дистанцію на максимально можливу відстань, використовуючи тільки можливості тіла.

Лук же — це революційний перехід до опосередкованих способів розширення границі. Зброя на етапі лука починає розвиток, за якого людина сама поступово стає засобом.

При виникненні опосередкованого способу розширення границі, в самій техніці зброї проявляється вже «власна» логіка розвитку. Тятива, яка визначає швидкість руху стріли, опосередкувавши силу руки, заміщає людське тіло при утворенні території шляхом визначення її границь.

Тут ще потрібні м’язи для натягування тятиви, але незабаром і вони будуть зменшені до м’язів вказівного пальця.

 

САКРАЛЬНІСТЬ МЕЧА

 

Меч, крім іншого, має виняткові естетичні властивості. Він у всьому переважає над кистю руки, насамперед вагою і твердістю. Меч має блиск, він також має внутрішню симетрію балансу для здійснення маху, він загострений, що є протилежністю м’яким тканинам руки.

Меч також складно зруйнувати, і з цієї причини меч стає символом стійкості та міцності. Загалом, меч тривалий час виступав як досконалий предмет, який поєднував у собі силу й небезпеку, брутальність і досконалість. Він міг оцінюватися як витвір мистецтва, але міг мати також і сакральне значення.

Хоча ми вже й не користуємося мечами за призначенням, все ж таки потрібен ще більший період часу, дистанція для того, щоб ясно побачити те, що таке меч сам по собі і яку роль він відіграв у становленні культури.

 

ПОРОХ І ВИБУХ ЧАСУ

 

Відкриття пороху оптимізувало лук вибухом. Вибух, рухаючись від точки до периферії за максимально стислий час, є ідеальним прикладом розширення границі. Але, вибухаючи, приводячи в рух свинець, порох підриває сам час.

Якщо рука, спис, меч і навіть лук слугували засобом збереження або розширення території (простору), то порох робить те ж уже з часом. Якщо спис чи навіть стрілу лука можна було «помітити», то кулю вже помітити неможливо.

Ми чуємо вибух (постріл) і відчуваємо/бачимо проникнення свинцю в тіло. Вибух — це знак/звук границі, що розширюється. Межа розширюється як усередині гільзи, так і через прицільну дальність пострілу. Час, який зруйновано вибухом, не підлягає відновленню/збиранню.

Кулі літають за траєкторіями, судити про які можна лише за напрямком зброї, тож, якщо виключити звук, то бій солдатів з гвинтівками має вигляд форми прокляття одними інших, шляхом наведення зброї на жертву такого прокляття.

Вибух сам по собі — це чистий рух, чиста екстенсивність. Вибух не зупиняється і не вщухає, він розносить сам себе; він сам знищується всередині стисненого часу. Якщо говорити про границі вибуху, то йдеться про ті границі, куди вибухова сила не доходить, тому можна говорити про вибух лише поза самим вибухом, а не всередині нього. Коротше кажучи, у вибуху є місце, але немає території. У вибуху немає майбутнього, вибух — це котлован розриву.

Важливо зазначити, що вибух також є чистим переходом речовини з одного стану в інший, і тут важливий сам перехід, який видається не лінійним рухом, що супроводжувався б перетвореннями, а є немовби руйнуванням відмінності кожної речовини, якою вона володіла до вибуху.

Звісно, утримувати вибух неможливо, і лише неймовірна наївність і марнославство людини могли привести її до думки, що винахід пороху призведе до можливості контролювати вибух, спрямовуючи його за своїм велінням.

Порох вибухає миттєво, але порох як можливість вибуху вибухає постійно, змінюючи лише інтенсивність. Це призводить до того, що людині здається, ніби вибухи трапляються лише тоді, коли це необхідно людині. Наприклад, сонце — це майже нескінченний вибух виняткової інтенсивності.

Ядерний вибух як квінтесенція розвитку зброї, згідно зі своєю внутрішньою логікою, принципово некерований. Усе, що ми можемо, — це відкласти вибух, але ми не в силах його уникнути.

Вибух лише затаївся і чекає свого останнього часу…

Джерело інформації: www.huxley.media