Твої знання потрібні Україні.
ПАЛАЮЧА ЗЕМЛЯ: війни та вбивства знищують ландшафти по всьому світу
Протягом усієї людської історії економічна експансія йшла пліч-о-пліч із захопленням нових земель. Вона не лише супроводжувалася кривавою різаниною, а й спустошувала ландшафти по всьому світу. Цій темі присвятив своє епічне дослідження видатний історик, доктор філософії та професор Єля Суніл Амріт.
У новій книжці «Палаюча Земля: Історія» він свідчить, що освоєння природних ресурсів планети призводить до тяжких конфліктів, у яких гине розмаїття культурних світів та екосистем.
«ПОРОЖНІ» ЗЕМЛІ НЕ БУЛИ ПОРОЖНІМИ
Свій літопис «Палаючої Землі» Суніл Амріт починає з Англії 1620-х років. У цей час англійський король Карл I доручив голландському інженеру-гідротехніку Корнеліусу Вермюйдену осушити болота Східної Англії.
Його величність разом зі своїми наближеними вважав ці території безлюдною і маловартою пусткою. А оскільки так, то принести на них процвітання й прогрес — свята справа! А втім, ці землі насправді були заселені. Причому не лише людьми.
У болотах вирувало життя в усьому його природному різноманітті, яке було основою існування місцевих жителів. Багато тисяч фермерів жили за рахунок збору очерету, кормів для худоби, дерну та іншої «болотної продукції». Осушити болота — означало знищити їхній світ! Природно, обуренню місцевих жителів не було меж, і вони встали на захист рідних земель.
«БОЛОТЯНІ ТИГРИ»
Рух опору цивілізаторським планам королівської влади у Східній Англії отримав назву «Болотяні тигри». Чудово орієнтуючись на місцевості, «тигри» влаштували справжню партизанщину. Вони системно руйнували все, що будували надіслані з Лондона інженери: трощили дамби, греблі та шлюзи, які споруджували для відведення річок.
Але політична еліта Англії була сповнена рішучості поставити безхазяйну природу на службу державі. Опір «тигрів» зрештою було зламано, болота осушено. Вивільнені землі перепрофілювали під сільське господарство.
Раніше біологічно різноманітні водно-болотні угіддя годували тисячі людей. Вигодонабувачами ж нового «цивілізованого» ландшафту виявилися лише деякі багаті землевласники. Сьогодні ці землі відомі як житниця Британії, хоча й перебувають під постійною загрозою затоплення.
СМЕРТОНОСНИЙ «КОНТРОЛЬ НАД ПРИРОДОЮ»
Ця модель, що руйнує екосистеми та життєві устрої, — зовсім не окремий випадок. В історії людства вона повторювалася незліченну кількість разів. Замість чудової розмаїтості дикої природи люди завжди обирали контроль над нею за допомогою техніки і смертоносної зброї. Це призвело до нескінченних завоювань і різанини: багатих нацьковували на бідних, колонізаторів — на корінних жителів.
Мешканці боліт Східної Англії — лише один приклад у нескінченній низці тих, хто чинив опір втраті «диких» земель, що давали їм засоби до існування. Хай як дивно, та бідні й слабкі не здаються, продовжуючи протистояти тим, хто наділений владою і привілеями.
Як колись «болотяні тигри» боролися за свої болота, корінні жителі Бразилії, Індонезії та Індії відчайдушно б’ються з корпораціями за свої «безхазяйні» й «непотрібні» тропічні ліси.
СМЕРТОНОСНА ГОНИТВА ЗА РОЗКІШШЮ
Найдивовижніше, що впродовж 600 років багато з цих конфліктів було обумовлено не так життєвою необхідністю, як прагненням європейців до різного роду надмірностей. Усі вони оберталися навколо гонитви цивілізаторів за розкішшю.
Коли 1426 року португальські кораблі досягли північноатлантичного острова Мадейра, вони заснували там колонії. Колоністи швидко «звільнили» острів від більшої частини лісів. Потім поневолили і змусили працювати на плантаціях гуанчів — мешканців прилеглих Канарських островів.
До 1600 року гуанчі були повністю винищені. І все це заради виробництва одного-єдиного продукту — цукру. У 1470-х роках португальці досягли узбережжя Гани. В Елміні вони побудували фортецю, яка спершу викачувала з Чорного континенту золото, слонову кістку і спеції, а пізніше стала осередком кривавої атлантичної торгівлі рабами.
«КРОВ ДРАКОНА», ЩО ВБИЛА ВСЕ ЖИВЕ
На кожному етапі європейська колонізація сіяла смерть і руйнування по всьому світу. У XVI столітті в Перу іспанці влаштовували набіги на індіанські поселення. Вони брали в полон корінних жителів і змушували їх працювати на копальнях, які були джерелом кіноварі — мінеральної сировини для отримання ртуті.
Здавна цей мінерал, що за кольором нагадує кров, вважався дуже цінним, ртуть, яка міститься в ньому, використовували для вилучення срібла з руди і лікування сифілісу. Кіновар застосовували в якості барвника, з неї виготовляли ювелірні прикраси й фарби для ікон. Але кіновар є надзвичайно токсичною.
Пари від її переробки вбивали не тільки закутих у кайдани рабів на перуанських копальнях. Небезпечні випари отруювали воду і землю, тварин і риб. Сучасник тих подій писав, що до приходу іспанців там усюди бродили отари оленів, а зараз не росте навіть трава. Наслідки тієї давньої катастрофи відчуваються навіть зараз.
РЕСПУБЛІКА РАБІВ-УТІКАЧІВ
Але поневолення людей і природи не могло залишитися без відповіді. Показовим є приклад кіломбо. Так називали великі поселення, засновані наприкінці XVI століття в бразильських лісах рабами-втікачами з Анголи і Конго. Утім, там можна було зустріти також корінних бразильців, євреїв і мусульман.
Поселення мали розвинену систему самоврядування, релігії та соціально-економічну організацію. Чимось нагадуючи античні республіки, вони займалися натуральним господарством, торгівлею одне з одним і війною з європейськими колоністами та урядовими військами.
На північному сході Бразилії кіломбо 1630 року об’єдналися в справжнісіньку державу — Палмаріс, у якій проживало близько 20 000 осіб. Вона успішно відбила 58 каральних експедицій, поки 1694 року не була знищена голландськими та португальськими військовими.
ПОВСТАННЯ ТА ВБИВСТВА
Протягом століть корінні народи жили в симбіозі з природою. Вони експлуатували її ресурси, але постійно переміщалися на нові місця, дозволяючи лісам відновлюватися. Промислове вирубування лісів не має з такою стратегією нічого спільного.
До 1980-х років тропічні ліси Амазонки і Південно-Східної Азії зникли на території, еквівалентній 1/2 площі Індії. У Бразилії відповіддю на катастрофу став рух, який очолив захисник природи Чіко Мендес.
1990 року штат Акрі на площі 500 000 га створив перший лісовий заповідник, населений і керований місцевими жителями. Але Мендес заплатив за це життям — 1988 року його застрелили вбивці, ймовірно, найняті власниками місцевих ранчо.
Не менш трагічна історія сталася в Нігерії з екологом Кеном Саро-Віва, засновником Руху за виживання народу огоні. 1993 року він очолив 300-тисячний протест проти компанії Shell, яка перетворювала території нафтовидобутку на непридатний до життя чорний ландшафт. Саро-Віва і 8 інших лідерів огоні були заарештовані й повішені в 1995 році урядом Нігерії.
ВИКЛИК САМОВБИВЧІЙ ДУРОСТІ
Звичайно, цивілізація несе нам чимало благ. Починаючи з XX століття антибіотики і вакцини знизили рівень смертності від інфекційних захворювань. Розвиток агротехнологій призвів до колосального зростання виробництва сільгоспкультур. Проте ці успіхи мали ненавмисні наслідки: агрохімія проникала в ґрунт і отруювала його, ґрунтові води, що використовуються для зрошення полів, стрімко виснажувалися.
В Індії прогрес увічнив нерівність між фермерами. На тлі зростання боргів і аномальної посухи, не маючи доступу до транспорту, води і грошей, тисячі з них щороку накладають на себе руки. Але надію дарують ті, хто продовжує боротися. Ще з кінця 1990-х років у колумбійській Боготі 44 000 кв.м доріг було переобладнано на пішохідні, побудовано 500 км велосипедних доріжок і мережу громадського електротранспорту.
2006 року в індонезійському Західному Тиморі 150 жінок домоглися закриття мармурової шахти, протестуючи проти знищення евкаліптових лісів і водних шляхів. Амріт зазначає, що «дедалі більше людей кидають виклик самовбивчій дурості, яка 200 років володіє уявою сильних та привілейованих».
За останнє десятиліття у світі було вбито майже 2000 активістів-екологів. Третина з них — представники корінних громад. Ми маємо дякувати цим хоробрим і непохитним людям.
Оригінальне дослідження:
- The Burning Earth: how conquest and carnage have decimated landscapes worldwide
- Джерело інформації: www.huxley.media Автор: Huxley.
Коментарі
Дописати коментар