Хто знає, той перемагає.
Йосип Маршак, «київський Картьє» з Гнатівки
Професія ювеліра вимагає від людини бути дуже різнобічно обдарованою — вона і слюсар, і гранувальник, і коваль, і художник, і, звісно ж, психолог — без цього багатого та вибагливого покупця важко буде продати навіть геніальне творіння.
Типовий приклад ювеліра, який домігся успіху, — Бенвенуто Челліні: не тільки ювелір, а й будівельник, різьбяр по кістці, творець музичних інструментів, влучний стрілець, який вбив під час осади Риму прицільним пострілом ворога-головнокомандувача і поранив його наступника, 500 років після написання. Людина з такою біографією, безперечно, цікава літераторам — Челліні став одним із головних героїв роману Дюма «Асканіо» і ще цілої низки книг та фільмів.
Але сьогодні мова піде про іншого геніального ювеліра. Сам великий Фаберже покаравши закрити філію своєї фірми у Києві, сказавши, що двом медведям в одному барлозі затісно. Хто ж у Києві зміг скласти таку сильну конкуренцію подібному ювелірному монстру? Мабуть, його шлях до вершин ремесла був вільний від лишніх перешкод та вистелень розами? А ось і ні — і це ще цікавіше. Про цього чоловіка варто дізнатися якнайбільше.
ЯК СТАТИ ЮВЕЛІРОМ: СПРАВИ СІМЕЙНІ
НДивно, що часто ювелірами стають діти і внуки ювелірів — їм і навчатися є у кого, і коштів на недешеву професію вистачає. Луї-Франсуа Картьє лише заснував знаменитий торговий дім, експансію якого до Лондона очолив його внук Жан-Теодюль, а до Нью-Йорка — інший внук — П'єр-Каміль.
Англійський король Едуард VII недарма назвав Картьє «ювелірами королів та королями ювелірів» — безліч дратів британської короні (та інших корон) створено їхніми руками. Але розпочинавши династію, як уже зазначалося, Луї-Франсуа — спочатку скромний службовець ювеліра Адольфа Пікара, який після його відходу від справ купивши його майстерню та назвавши своїм ім'ям.
Так само не одразу виникла знаменита фірма «Фаберже» — її засновник Густав Фаберже, перебравшись з рідного естонського Пярну до Санкт-Петербурга, довго навчався ремесла у виробника золотих шкатулок Андреаса Фердинанда Шпігеля, тільки 1842 року сина Карла, а за його онуків - Агафона, Євгена та Олександра.
Ціла низка шедеврів Фаберже, зокрема їх знамениті «великодні яйця», сприяла тому, що саме прізвище Фаберже першим спадає на думку, коли говориш про ювелірне мистецтво Російської імперії. Звідки таке дивне прізвище — питання цікаве. Є версія про те, що французький гугенот Фаврі втік від релігійних переслідувань ще 1685 року, осів у Естонії та вже там змінив прізвище спочатку на Фав'єр, а потім і на Фабержі.
Проте відомий естонський письменник Яан Крос у своєму романі «Відхід професора Мартенса» розповідає, як спадкоємець Густава Карл Фаберже переходити з естонської церкви до німецької і роздратовано кричить: «Що ми від цих чортових естонців отримали? А? А я вам скажу: нічого, крім нашої неможливої прізвиська. Знаєте ви, як наша фамилия естонською? Vanaperse наша фамилия».
Для тих, хто не знає естонської, перекладу – «стара дупа», міль пардон. Ну не знаю… Аристократичності у такому прізвищі, напевно, менше, а народності, мабуть, більше. Втім, не це важливо, а ті, що у всій імперії фірма не знала конкуренції. Чи ні?
ЩЕ ОДНЕ РІДКІСНЕ ПРІЗВИЩЕ
Цей чоловік теж носив незвичайну і непоширену фамилию, як і Фаберже, але в ньому не було ні французького, ні естонського коріння. Він був євреєм, і ця обставина в Російській імперії теж аж ніяк не спрощувала його шлях до успіху. Єврейські прізвища утворюються різними шляхами, і серед них є цей шлях — цікавий та майже унікальний: абревіатура, скорочення за першими літерами фрази-характеристики засновника прізвища.
Таким є походження відомих прізвиськ: а саме Брік (Бен Равві Єгуда Коен), Башмет (Бааль Шем Тов — «володар доброго імені»), Кац (Кохен Цадек — «праведний коєн»), Харпак (Хатан Равві Пінгас Калман) Махшавот Бєлєв Іш — «у серці людини безліч думок») — щоправда, походження прізвища французького поета дещо інше.
Є серед цих прізвищ-абревіатур і одне дуже добре нам знайоме. Не зовсім зрозуміло, від імені якого релігійного діяча воно виглядає — чи то від Морейну Ха-рав Раббі Шмуель Кайдановер століття), проте воно вже точно вам знайоме - це прізвище Маршак.
Блискучого поета і перекладача Самуїла Маршака знають усі, а той чоловік, про якого почнеться розповідь, — його двоюрідний дядько. Причому представник найбіднішої та провінційної гілки сімейства — якщо Самуїл Маршак все ж таки народився у велелюдному Воронежі в батьківщині майстра миловарного заводу, який зміг відправити сина в гімназію, то його дядько Йосип Маршак народився в глухому селі Гнатівка під київ гімназії) і освіту здобув, як заведено говорити в таких випадках, «домашню» — тобто жодної.
Та люди вони різні. Багато хто б так усю життя і прожив, а Йосип Маршак у 14 років подався до Києва, шукати місце ученика і, що цікаво, знайшов його! Причому саме місце учня ювеліра: пропуск до професії складної та престижної. Мабуть, дуже вже хотів — інакше таке не виходить.
Знайти таке місце — теж нічого особливого не означає, на ньому можна застрягти на десятиліття і нічого надзвичайного не навчитися. Але це не той випадок — через кілька років Маршак уже благополучно складає іспит у ремісничій управі і отримує можливість самостійно зайнятися ювелірним ремеслом.
Це ще теж нічого не означає: професія ювеліра — недешева штука, вимагає чималих вкладень. А Маршак ще й одружується у 19 років — треба на весілля витрачатися, молоду дружину Лію годувати-пестити… Але ж треба готувати на продаж свої вироби, до того ж із золота та срібла — а на які гроші? Маршак намагається використати свій єдиний шанс — весілля, яке щойно відбулося.
Дружина принесла в дім 100 рублів посагу, проте цього не вистачає, і щасливий чоловік продає свій весільний костюм — ось тут і вистачило копійку на першу золоту ланцюжку. Одна невдача — і він знову злиденний, але права на невдачу в нього немає, і він успішно продає свій перший «шедевр» та починає створювати нові. А дружина ще й намагається освоїти більш-менш просту частину ювелірних умінь, як може, допомагає чоловікові — і так упродовж усієї життя.
РОЗВИТОК ТА МІЖНАРОДНЕ ВИЗНАННЯ
Справи йдуть добре, і через рік Йосип переїжджає на Хрещатик, де вже тоді розташовувалися найдорожчі магазини, зокрема ювелірні. Він орендує дві кімнати в будинку №4 біля швейцарського годинникара Верле — безпомилковий маркетинговий хід: клієнти вже знають цю адресу!
Його обороти зростають, робочих рук його й дружини вже не вистачає, і він наймає помічників, причому для робіт із гравіювання, які потребують акуратності та уважності, він єдиний серед своїх колег починає наймати жінок — якщо його дружина справляється з роботою ювеліра, то чим інші жінки гірші?
1890 року Маршак вперше виїхав за кордон, відвідавши Всесвітню виставку в Парижі, низку європейських виробництв і повернувся з новими ідеями. За ними приспіло й міжнародне визнання: медаль із почесним дипломом на Всесвітній виставці у Чикаго 1893-го, золота медаль на Всесвітній виставці 1894 року у світовій столиці ювелірної справи Антверпені. Потім прийшли головні призи виставок у Києві, Парижі, Петербурзі, Льєжі.
Він викупив у Верлі його бізнес та побудував на Хрещатику, 4 справжню ювелірну фабрику, яка вже 1896 року випустила лише золотих виробів аж 7 пудів (112 кг). Його продукція розходиться ярмарками у багатьох містах Російської імперії — Полтаві, Харкові, Тифлісі, проте найзначніший успіх має у найбільших містах — Петербурзі, Москві, Варшаві, ну і в Києві, звісно, — сам Фаберже не витримує в цьому місті конкуренції.
1899 року фабрика Маршака гине біля вогні пожежі, але навіть збитки у 155 тисяч карбованців уже не могли його зупинити. Фабрика відбудовується, причому, як у «Горі від розуму» Грибоєдова, «пожежа сприяла їй багато до прикраси». Він відновлює виробничі площі, оснастивши їх найсучаснішим обладнанням, використовує не лише працю жінок, про що вже йшлося, а й працю підлітків… А це, може, погано?
Однозначно й не відповідали — діти працювали на 3 години менше, щоб мати можливість відвідувати школу, після її закінчення залишалися на престижному робочому місці, і охочих віддати дітей до Маршака на науку вистачало.
КОРПОРАТИВНА КУЛЬТУРА: РОДИННІ ЦІННОСТІ
Управління фабрикою багато в чому мало корпоративного характеру. Якщо два співробітники фірми одружувалися, то, за умови, що вони залишаються працювати в Маршаку, їм виплачували коштом господаря цілком достойне посаг. Складніше говорити про систему штрафів, заведену на виробництві, — 1 карбованець за паління у недозволеному місці, хамство та п'яництво, 30 копійок за запізнення, 75 копійок за недотримання тиші на робочому місці тощо.
Часто кажуть, що штрафи потрібні лише для посилення експлуатації, але чомусь охочих працювати у Маршака завжди вистачало, незважаючи на ці штрафи. Вихідними були не лише табельні дні, а й релігійні свята, причому не лише християнські, а й іудейські.
Понад 300 видатних майстрів ювелірного мистецтва працювали на фірму Йосипа Маршака — деякі, як уже йшлося вище, з раннього дитинства. Працював на нього й Ізраїль Рухомовський, який своїм мистецтвом обдурив навіть Лувр — виготовлену ним золоту тіару, нібито подаровану ольвіополітами скіфському цареві Сайтоферну, у Луврі виставили у розділі античного мистецтва як ні з чим не порівняний шедевр.
Пізніше, коли Рухомовський зізнався, що сам її виготовив, йому спершу ніхто не повірив — мовляв, секрети стародавніх майстрів втрачено, і таке зараз уже не зможе виготовити ніхто! Рухомовському довелося зробити другу тіару, щоби довести, що і сучасний ювелір може створити таке.
Приїзд до Києва Микола II 1913 року обернувся для Маршака черговим тріумфом — всі офіційні подарунки царю були виготовлені його майстрами. Зокрема, подарований фінансистом Могилевцевим макет Педагогічного музею (нині «Дом учителя») — його купол відкривався і слугував чорнильницею, були також відділення для ручок, цигарок та сигар.
Це одна з небагатьох робіт Маршака та його колег, що збереглася, — час безжальний, а люди корисливі. До речі, навіть після таких досягнень Маршаку не вдалося отримати дозволу міністерства двору ставити на свої вироби тавро з двоголовим орлом — на аркуш людини небажаної влади національності навіть не відповіли.
Частка спадщини та спадку
Після десятиліття успішної роботи, на жаль, Маршака спіткала важке онкологічне захворювання, яке й призвело до його смерті. У заповіті він розділив свої активи між вісьмома дітьми, залишивши при цьому фантастичну суму в мільйон рублів на благодійність. Він взагалі ніколи не шкодував грошей на добрі справи: утримував на свої кошти хедер (іудейську духовну школу), щедро винагороджував тих, хто пропрацював у нього 25 і більше років (ось як довго існувала його фірма!).
Але його заповіт не було виконано — він помер у серпні 1918 року у віці 64 років, і більшовики, які захопили його майно, наплювали на його останню волю та розібралися з ним по-свійському.
Його виробничий комплекс, що займав 5 будинків на початку Хрещатика в Києві, більше не існує, ювелірні вироби з його торговою маркою знищувалися, переплавлялися, а залишки можна знайти в музеях РФ. Його сини змогли емігрувати до Франції, і там торгова марка «Маршак» продовжувала існувати, знала і найкращі, і найгірші години, але, що цікаво, збереглася й досі, до того ж вона дуже відома.
Син Маршака Олександр продовжує роботу з ювелірними виробами до 1970 року, а потім передає керівництво фірмою та прославлену торговельну марку «Маршак» талантливому фахівцю Жаку Верже.
Під час сплеску інтересу до ювелірного мистецтва в США у 60–70 роки він пропонує ринку вироби в новому стилі — об'ємні каблучки, щедро всіяні діамантами, рубінами та смарагдами, що нагадують маленькі подушечки, прикрашені гірляндами каміння, що зображають зелене листя та.
Брошки у формі грона чи кисті, яскравих струмливих відтінків, часто прикрашені метеликами та квітами, дещо не совпадали з традицією схильного до умовностей французького ювелірного мистецтва, проте цим тільки привертали увагу та мали безсумнівний успіх.
Цінував мистецтво фірми «Маршак» навіть король Марокко Хасан II, який замовив саме в неї подарунки для рівних йому за станом — наприклад, для дружини генерала де Голля.
Представництва ювелірного будинку «Маршак», що має штаб-квартиру в Парижі, працюють у США, Японії, Австралії, низці інших країн. А чи багато хто знає в Україні про компанію, яка виникла саме в Києві, і людину, яка успішно конкурувала із самим Фаберже і котру ще за життя називали «київським Картьє»? Чи достатньо пам'ятають людину, яка змусила весь світ захоплюватися майстерними ювелірними виробами наших земляків? Який об'єкт у його рідному Києві зберігає його пам'ять? Чи не заслуживши він кращого ставлення нащадків?
Згадаймо його, віддамо належне його таланту і подумаймо, як ми можемо хоч трохи загладити свою провину перед цим майстром, який так багато зробив для слави рідного краю.
Борис Бурда, автор проєкту "Коріння та крила".
Джерело інформації: www.huxley.media
Коментарі
Дописати коментар