ВИКРИТТЯ В НАУЦІ.
Джон Кілі, ефірні технології та потаємні трубочки.
НЕБЕЗПЕЧНІШЕ, НІЖ ЗДАЄТЬСЯ
Протягом кількох десятиріч більш-менш освіченим людям здається, що годинник свідомого обману, хитрого мошенництва та цілковитого ігнорування очевидних фактів пішли з науки до цирків і балаганів. Боюсь, що радіти зарано. Людські мізки за нашого веселого сьогодення запалені, дезорієнтовані та охочі до див. Справа ж навіть не в тому, що чисельні ЗМІ пишуть про співака, який втратив популярність і з метою хоч якось привернути до себе увагу заявляє, що Земля плоска. Справа в тому, що це читають. Якби існують досить чіткі правила щодо того, чи є певна теорія істинною, проте любителям ловити рибку в каламутній воді навіть думати про це неприємно, і вони роблять сумнівні відкриття, не звертаючи уваги на несумнівні факти.
Результати праць Джона Воррелла Кілі (1837–1898) описані докладно. Їх оцінка науковцями, які зробили цілком негативні висновки щодо його відкриттів, — також. Немає місця для сумнівів. Однак будь-який пошук в інтернеті надасть вам цілу низку публікацій про те, що теорії Кілі — це загадка для сучасної науки, яка готує потрясіння її засідок. Як автори цих статей поводяться з критичними та викривальними публікаціями про Кілі? Та просто не говорять про них ані слова — може, не знайдуть… При цьому полемізувати з убивчими для Кілі доказами, що звинувачують у прямому мошенництві, вони не хочуть і не можуть, а просто вдають, що всього цього не існує… Спробуймо розібратися.
СИМПАТИЧНІ ЕФІРНІ ВІБРАЦІЇ
У 1873 році Кілі, як пізніше про нього писали його адепти, «випадково зробив відкриття жахливої та загадкової енергії, яку згодом визначив як силу Ефіру. Близько року тривали різні експерименти, перш ніж він зміг уже свідомо, під контролем власної волі, повторити здобуття цієї енергії». Головним у природі, на його думку, є вібрації різних частот. Існують гармонійні поєднання вібрацій, що створюють та дисгармонійні, що руйнують. Вібрації, звісно, знає та вивчає сучасна наука. Але Кілі у своєму ученні надає вібраціям особливого значення. Давайте подивимося, якого. Природно, що звук як різновид вібрації відіграє у теорії Кілі величезну роль. Перший наведений ним приклад — гармонійні поєднання звуків: терція, квінта, октава. Інший — «музика небесних сфер», яку створюють Сонце, Місяць та планети. Досить цікаво було б запитати у прихильників цієї теорії, хто її чув чи чує…
Втім, для шанувальників теорій Кілі відповідь очевидна — вони самі якраз і чують, а хто не почув — то до неї глухий чи каже так навмисне. Власне, він сам пише: «Лише прониклива, тонка душа може зрозуміти, коли з'являються і зникають ці сприятливі можливості. Цю здатність можна завоювати лише в результаті багатьох побед, коли душа поступається велінням небесних сил». Стало зрозуміліше? Якщо ні — у вас непрониклива й товста душа.
Кілі назвав свою науку «фізикою симпатичних вібрацій». Він звів її основи до сорока законів. Найважливішою характеристикою вібрації є частота, оскільки залежно від поєднання частот вібрації можуть взаємодіяти одна з одною. Закони Кілі пов'язують електрику, магнетизм і гравітацію, оскільки всі вони породжуються вібраціями і, отже, є лише окремими випадками єдиного закону. Дуже гарно й солідно — ті, хто пам'ятає самого Кілі, кажуть, що він умів справляти враження. Його мова була наповнена псевдотехнічними термінами на зразок «гідропневматично пульсуюча вакуум-машина», «рівновага як відповідь», «ефірне розщеплення» і навіть «чотириразово негативні гармоніки», та й загалом, звичайнісінькі слова в його устах набували зовсім невластивого.
ВТІЛЕННЯ ІДЕЙ КІЛІ
Гаразд, відійдімо від теорії — подивімося, як Кілі втілив свої ідеї у склі та металі. Перший його успішний досвід – «музична диносфера». У циліндрі, наповненому гліцерином, плаває спеціальний вантаж, цитра, і закріплене на деці пристрій, що змушує працювати вібрацію деки цього цитру. Дротом, під'єднаним до колби, передається викликаний вібрацією «ефірний» струм, який і змушує водолаза спливати в гліцерині. За вашим бажанням він підніметься та опуститися — хіба не чудодійної сили це потребує?
«Ну, — скажуть шкільні вчителі, — прилад працює, але це просто так званий „картезіанський водолаз“!» (який не має до Картезія, тобто до Декарта, жодного стосунку — просто його так назвали.) Вперше його описав італієць Рафаєло Маджотті ще 1648 року. З появою пластикових пляшок спорудити такого водолаза було простіше простого — його роль грає невеликий пластиковий флакончик із дуже малою позитивною плавучістю. Якщо щільно закрутити пробку великої пляшки, то при натисканні на неї тиск у ній зростає, об'єм повітря зменшується, і водолаз тоне, якщо припинити тиснути — спливає. Звичайно, можна говорити, що так передаються вібрації ефіру, але не дуже довго.
ЗАМОЖНА ВДОВА
Однак гарні промови та малозрозумілі конструкції зробили своє справу: пішли розмови про те, що хитрун Джон Кілі таки навчився качати енергію з нічого. Було започатковано «Компанію з виробництва моторів Кілі» з капіталом $5 000 000 — і найшлося безліч акціонерів, готових у це вкласти гроші. Але терпіння навіть найнаївнішого гравця на біржі може дійти до краю. Кілі живий на широку ногу, робив пожертву, купував діаманті — а двигуни де? Цікавість до компанії Кілі почав падати, бажаючі нести туди гроші в очікуванні майбутніх прибутків різко зменшилися. І тут Кілі поталанило. Якийсь журналіст написав про нього статтю, зобразивши його як геніального вченого, що через людську байдужість збіднів.
Цю статтю прочитала Клара Блумфілд-Мур, вдова багатого фабриканта, і так почала співчувати винахідникові, що решту життя допомагала йому матеріально. Підрахували, що вона вклала в його бізнес $100 000 і наділила його щомісячною пенсією у $250 (тепер це приблизно $2 200 000 і $5400) — погодьтеся, це чималі гроші. А крім цього, вона широко пропагувала його праці в книгах та статтях. Кілі високо цінував цю допомогу — настільки, що одразу оголошувавши про відкриття ним нового джерела енергії, «вібраційної сили».
Це було зроблено, бо акціонери «Компанії з виробництва моторів Кілі», які не отримали жодної компенсації за свої витрати, могли претендувати на дохід, який утворюється від його робіт, а це зашкодило б Кларі. Акціонери подали позов до суду, і Кілі навіть запроторили на коротку годину за ґрати «за неповагу до суду», оскільки відмовився розкрити свої «секрети». Сидіти у в'язниці несладко, і Кілі допустив до своїх апаратів експерта-механіка, який визнав, що апарати різні. Цього вистачило, щоб його звільнили (але не для того, щоб довести, що вони працюють).
ПОРОЖНІСТІ ТРУБКИ
Клара Блумфілд-Мур хотіла довести правоту Кілі навіть сильніше, ніж сам Кілі. Вона почала запрошувати видатних науковців, аби ті висловили свою думку. Це швидше шкодило — Кілі показував їм свої досвіди, проте оглянути обладнання не давав. Однак у листопаді 1895 року фізик Аддісон Берк та електрик Олександр Скотт отримали три трохи більш докладні аудієнції у Кілі. Під час першої з них вони так майстерно зображували захоплених шанувальників, особливо дивуючись трюкам левітації, коли важкі вантажі піднімалися самі собою біля повітря, а потім під впливом звуків падали у воду, що їм дали побачити більше у наступні дні. Їхні спостереження цілком пояснювалися тим, що ці вантажі, які підіймалися вгору, а потім летіли вниз, насправді були порожніми всередині кулями та дисками.
Систему було збалансовано настільки точно, що, залежно від того, чи зменшувався тиск усередині них, чи збільшувався, ці предмети тонули чи спливали. Необхідні для цього різниці тиску створювалися відкачуванням повітря з простору всередині куль і дисків або, навпаки, нагнітанням його через тонку трубку. Берк і Скотт вирішили це уточнити. Оскільки до всіх частин агрегатів Кілі підходили тонкі трубки, а Кілі запевняв, що вони суцільні, без відчинок, Скотт непомітно відірвав кінець такої трубки і переконався, що вона порожниста! Все стало очевидним — фокуси Кілі працювали на стисненому повітрі.
Місіс Блумфілд-Мур звернулася до іншого професора фізики, Лепелесса-Скотта. Той, подивившись досвіду Кілі, визнавши наявність сили, раніше невідомої науці, і Кілі вже тріумфував. Але всі троє вчених, обговоривши кожний візит, вирішили, що експерименти треба повторити так, щоб тонку трубку, яка викликала підозру, була перерізана у них на очах. Кілі категорично відмовився! Після цього багато що стало зрозуміло навіть для Кларі, яка негайно припинила фінансувати діяльність Кілі (проте персональну пенсію у $250 зберегла, добра душа!).
ІДЕЯ НЕ ПЕРЕЖИЛА ТВОРЦЯ
У 1898 році Кілі помер, і «Компанія з виробництва моторів Кілі» відразу ж заволоділа його лабораторією, щоб утилізувати всі наявні там цінності, в першу чергу секрет його дослідів, якщо це все-таки секрет, а не хитрий фокус. Вони виявили безліч підвійних потолів та підлог, напханих порожнистими мідними трубками, а в фундаменті — резервуар для стисненого повітря (сферу вагою три тонни). Усі рухи залежали від подачі стисненого повітря цими трубками. Для особливо недовірливих Кілі одну з цих трубок ще й демонстративно перепилював — він знав, яку можна. А на горищі будинку був розташований циліндр зі стисненим повітрям, що давав всьому цьому шоу енергію. Як компрессор використовувався мотор, керований за допомогою гумових груш, на які за потреби натискали ногою. На цьому дискусія про великий винахід Кілі можна було б закривати.
Навіть Клара Блумфілд-Мур не витримала цих вікриттів. Коли її внук, граф Юджин фон Розен, аташе дипломатичної місії короля Швеції та Норвегії в Англії, повідомив цю новину своїй бабусі, та не порушилася. «Сподіваюся,— сказала вона згодом,— що він передавши свій секрет комусь перед смертю». Через два роки після Кілі вона померла. За годину їхньої співпраці її статки зменшилися вп'ятеро. А преса, яка раніше з благоговінням слухала міркування Кілі про його великі досягнення, тупцювала на його репутації з ентузіазмом нещодавно обдурених. «Кілі — грандіозний обман століття», «Секрету двигуна Кілі більше не існує» — ось типові заголовки газетних статей тих годин. Пізніше один із близьких друзів Кілі розповів, що запитавши, який надгробний напис той хотів би побачити на своїй могилі, і почув відповідь: «Кілі — найбільший мошенник XIX століття». Мабуть, у нього знайшлися б суперники, але він міг би боротися.
Проте Кілі не забутий. Ні, в наукових колах його «відкриття» ніхто не обговорює — з ними все зрозуміло: це мошенництво, ретельне, продумане, гарно подане, але мошенництво без найменшого спотворення сенсу цього слова. А від серед навколонаукових публікацій ви з легкістю знайдете дуже компліментарні оцінки його «учень», хоча минуло більше століття і зовсім нескладно знайти переконливі матеріали, в яких цього жулика ловити на прямих фальсифікаціях. Можливо, в цьому винні геніально описані ним основи його «вчення» — обтічні, не опитовані з ходу і водночас такі, що нічого не означають. Але ті, що таких публікацій чимало, — дуже поганий симптом. Це свідчення того, що досить помітна частина суспільства вірить у привидів, хоче вірити у привидів і заради цієї віри закриє очі на що завгодно.
ЛІТЕРАТУРА
- KEELY'S SECRET DISCLOSED; Учні Examine His Laboratory and Discover Hidden Tubes in Proof of His Deception. (PDF), New York Times, 20 січня 1899 року. Заархівовано 1 липня 2017 року.
- З. К. Сілагадзе. Перпетуум Мобіле. Архівна копія від 15 квітня 2009 року на Wayback Machine // Scientific.ru, 30.04.2004
- Джерело інформації: www.huxley.media
Коментарі
Дописати коментар