ВИКРИТТЯ В НАУЦІ: самозародження мишей із брудної білизни.
ЗВІДКИ ВСЕ БЕРЕТЬСЯ
З
відки особисто ви взялися? Від тата з мамою? Можливо, так і є, ніхто не заперечити. А інші тварини? Також більш-менш зрозуміло. Ось із рибами вже трохи складніше, а щодо насекомих треба ще добряче поміркувати… Вже й не скажеш, що у кожної мулі є папа і мама, ось у бджіл і мурах все це не зовсім так, і знали про це досить давно… Про всілякі бактерії я взагалі мовчу— трохи більше трьохсот років тому навіть про їхнє існування навіть не здогадувалися, а як саме вони розмножуються — це з'ясували порівняно недавно. Ну а що стосується вірусів… Тут все ще складніше — не в кожному автобусі знайдеться троє людей, яким багато про них відомо, і той автобус їде до Академії наук…
Та що менше людина знає, то сміливіше вона припускає. Там, де не було прямої відповіді, давала собі волю уява. Скажімо, стародавні єгиптяни вважали, що не тільки жаби, ропухи та змії, а й така чимала істота, як крокодил, зовсім не схожий на інших крокодилів, а просто самозароджується з нільського бруду. До певного моменту з ними погоджувався й давньогрецький філософ Емпедокл (485–425 до н. е.), який стверджував, що перші істоти, що зародилися з мулу, почали ускладнюватися, а найбільш вдалих ми з вами й спостерігаємо. Платон (428–347 до н. е.) та Арістотель (384–322 до н. е.) вважали, що тваринна і рослинна матерія лише тоді стає живою, коли до неї приєднується духовна матерія. Отже, самозародження існує? Якщо ні — звідки все береться? Якщо так – коли і чому? І що ж думає наука нині?
Дуже давно...
Загалом, без того, щоб поставити надзвичайно складне запитання, на яке навіть незрозуміло, як відповісти, тут не обійтися. На даний момент життя, безсумнівно, існує, адже хтось це запитання ставить. Та якщо життя існує, то це означає, що раніше його не було, тобто в якийсь момент воно самозародилося... Не подобається — прийміть те, що життя ніколи не зароджувалося, а просто існує вічно, і зіткніться з альтернативами, серед яких релігія ще не найстрашніший варіант. Найкраще було б провести якийсь експеримент із самозародження життя. Тільки не треба презирливо посміхатися — розкажіть, що треба робити, аби щось неживе раптом стало живим. Наукові (так-так!) праці цих людей історія від нас не сховала — переконайтесь самі.
Не будемо ставитися надто серйозно, скажімо, до переконання стародавніх китайців у тому, що якщо не надто заважати пагонам бамбука, то з них самовільно зародиться попелиця, або до знання стародавніх вавилонян, що з бруду, що накопичився в каналах, рано чи пізно самозароджуються хробаки. Адже ми теж, коли були малюками, гадали, що у шафі живе бука, а потім порозумнішали… Ні, візьмімо досить видатного вченого, від дня смерті якого не минуло й 400 років, — фламандця Яна Баптисту ван Гельмонта, винахідника слова «газ», що увійшло до всіх основних мов світу. Отож, для самого ван Гельмонта питання самозародження життя, причому величенького (про віруси та пріони ми поки не будемо, надто вже довга розмова) — наприклад, мишей, було зрозумілим.
Виявляється, треба взяти місткий глечик і напхати в нього якнайбільше брудної білизни, потім насипати туди пшениці, скільки не шкода, і потримати в будинку тижнів зо три, може, й трохи більше… За цей час життєва сила, що міститься в білизні зародиться завдяки її брудності, проникне крізь пшеницю! Підозрюю, що ван Гельмонт описав ним експеримент особисто і провів, ба більше — одержав трохи вищий результат, а то б і публікувати не став… Від чого він при цьому виключив би всі інші шляхи самозародження цієї самої миші, мені чомусь віритися гірше. А інші були не настільки підозрілі, що ван Гельмонта поважали і для доказу теорії самозародження життя цей аргумент наводили досить часто.
ФРАНЧЕСКО РЕДІ
Було б дуже легко стверджувати, що самозародження можливе лише у брудній білизні. Відразу ж виявилося, що життя зароджується й у гнилому м'ясі — у вигляді таких помітних білих черевців, схожих на личинок мух. Невдовзі вдалося довести, що це й є личинки мух. Воно, виявляється, як — спочатку гнилий м'ясо, згодом у ньому самозароджуються черви, а вже потім із цих хробаків виводяться мухи! Не вірити в таке неможливо, бо всі ці етапи великого шляху дуже легко перевірити. Залиште гнилий м'ясо на деякий час на відкритому повітрі, і ось вам, будь ласка, — досить великі і добре помітні білі черви, причому з м'яса досить давно вбитого тварини. Якщо це не самозародження, тоді, бачте, яке ще самозародження вам потрібне?
Дуже переконливу відповідь на ці запитання зміг дати Франческо Реді (1627–1697) — людина не лише освічена, а й досить поважна, головний фармацевт Тоскани та особистий лейб-медик герцога Медічі. Як і всі справді переконливі відповіді, вона простіша за простого. Візьмімо кілька горщиків із нарізаним гнилим м'ясом. Якщо дати їм спокій, тріумф самозародження неминучий — скоро у кожному такому горщику опиниться достобіса хробаків. А що буде, як не чіпати лише половину таких горщиків, а іншу половину накрити тонкою тканиною? Та все дуже просто: до горщиків, не накритих тканиною, активно продовжуватимуть злітатися звичайнісінькі мухи, а незабаром у них справді самозароджуються білі черви, з яких за якусь годину самозароджуються звичайні мухи. А у горщиках, накритих тканиною, нічого не самозародитися.
Реді зробив із результатів свого експерименту дуже серйозний висновок, сформульований, як тоді було заведено, короткою латинською фразою: Omne vivum – en vivo – «Все живе – з живого». Цей висновок, як і багато інших подібних до нього, розширював сферу застосовності досвіду Реді (а раптом мухи не самозароджуються, а дощові хробаки можуть?), але вже питання про самозародження хробаків у гнилому м'ясі закривав досить щільно. Щоправда, були й інші можливості, і ці можливості слід було вивчити.
ДЖОН НІДХЕМ
Прихильники теорії самозародження віддали своїм супротивникам захоплену ними територію, але наполегливо чинили опір у місцях, зручніших для оборони. Звісно, про самозародження істот, досить добре помітних незброєним оком, швидко стало незручно говорити у вищих колах. Але ж уже в XVII столітті шліфувальники оптичного скла дошліфувалися до того, що було виявлено та доведено: у будь-якій краплі води та купі інших рідин мешкають тисячі дуже маленьких і вочевидь живих істот — а вони також не можуть самозароджуватися? Логічно, що таку гіпотезу слід було перевірити. Ось за цю перевірку і взявся англієць Джон Тербервілл Нідхем (1713–1781) — цілком серйозний науковець, що через свої дослідження запилення вже став помітним, і аж ніяк не єзуїт, як погарячкувавши вигадав Вольтер (так-так, справедливу справу часом намагаються захищати несправедливо).
Для своїх дослідів Нідхем використовував звичайну баранячу підливу. Розлив її ще гарячою, просто з вогню, по колбах. Нагрів ще раз — виключно для чистоти експерименту. Закривши кіркою шкірну колбу і поставив охолоджуватися. А коли вона зовсім охолола, знову закрив кірками і подивився на неї в мікроскоп. Виявилося, що у кожній з таких колб повно мікроскопічних звіряток! Не померли, навіть розмножилися — а наче низвідки вони туди потрапити не могли! От вам і самозародження, перевірте, якщо бажаєте, — баранини всюди повно, їж не хочу! Нідхема вскоре після цього експерименту (1747) прийняли до Лондонського королівського товариства, на деякий час він став найцитованішим автором свого наукового напряму. Якби питання вирішено? Та де там!
ЛАДЗАРО СПАЛЛАНЦАНІ
Цікавий факт – експерименти Нідхема спростував католицький священик! Звали його Ладзаро Спалланцані, людина це була дуже яскрава та різнобічна — фізик, ентомолог, ботанік. Він припустив дуже просту річ — може, Нідхем мало кип'ятив свою підливу або занадто довго тримав колби, що остигали, незакритими? Вирішивши перевірити експеримент, Спалланцані закривав свої колби вже не кірками, а рідким склом, просто запаюючи їх, — крізь кірку повітря просочується, а через скло — ні. Кип'ятив вин колби різний час — від кількох хвилин до кількох годин. Потім охолоджував їх і частину знову запаяв, а частину просто затикав кірками, як Нідхем, щоб усе було потроху.
Що ж у нього виходило? Якщо підливку (або рослинний відвар) кип'ятили недовго, після охолодження у колбах плавало безліч цих кумедних звіряток-малюків, причому було байдуже, як їх потім закривали — кіркою чи запаюванням. Якщо кип'ятили дуже довго, кілька годин — все залежало від того, чим їх закривали раптом. Якщо кіркою – звіряток було скільки завгодно, якщо теж запаяли – жодне з них не самозародилося! Отже, й решту просто мало кип'ятили або довго тримали вже охололими, проте закритими лише кіркою — разом із повітрям звірятка поверталися у колби!
БЮФФОН
Нідхем вірив у свою теорію самозародження, але, як і будь-який серйозний вчений, був готовий визнати, що помилявся у деталях. Він почав співпрацювати з Жоржем-Луї Леклерком, графом де Бюффоном (1707–1788) — гадаю, що це прізвище багатьом із вас знайоме, дуже він був справді серйозний. Результатом стало дотепне пояснення того, чому ж у сильно та довго нагріваних колбах справді не відбувається самозародження. Виявляється, сильне нагрівання вбиває «життєву силу» — особливу матерію, без якої самозародження неможливе, і все. Та авторитет Бюффона теж не встояв перед простими діями Спалланцані щодо модифікації своїх дослідів. Хитромудрий абат не просто нагрівав свої колбі — він доводив справу до того, що вміст колб підгорав до чорних вуглин. Проте, якщо така колба довго остигала, закупорена лише кіркою, у ній виявлявся той самий найбагатший зоопарк, що й у колбі, не засмаженій дощенту. Тож Спалланцані знову переміг, і у захисників самозародження виникла гостра потреба вигадати щось ще.
ЛУЇ ПАСТЕР
Прихильники теорії самозародження заявили, що ця «життєва сила», яка забезпечує самозародження, гине від нагрівання. Тож скільки б Спалланцані не вдосконалював процедури нагрівання для знищення життя, яке вже існує в досліджуваній середовищі, вся «життєва сила» у цьому обсязі вже раптово померла. Загалом таким чином вони вже самі себе перемогли. Яка, власне, різниця, що саме гине під час нагрівання — життя чи «життєва сила»? Ця «життєва сила» потрапляє в колбу просто зі свіжим повітрям, яке неминуче проникне до неї, якщо її герметичність порушувати.
Проте із цією деталлю розібрався Луї Пастер (1822–1895) — видатний науковець. Метод був перевірений — доведено, що якщо сторонній матеріал не потрапляв у відкриту колбу, то й жодного самозародження у ній не відбудеться. Це виявилося досить просто — зігнути відкрите горлечко колбі у вигляді латинської літери S. Якщо після запаювання та прожарювання відламати самий кінчик такої колбі, то повітря, звісно, у ній змішається з навколишнім повітрям — але самозародження життя в колбі чомусь не відбудеться! Пил і спори бактерій, що містяться у повітрі, осядуть на вигинах горлечка і до живильного середовища не дістануться! А якщо нахилити колбу так, щоб омити її вигін, усе якраз успішно й самозародиться — не зовсім, звісно, та хоча б розмножитися.
Зверніть увагу — питання про самозародження насправді не вирішено, воно просто перейшло на новий рівень. У Вікіпедії витончено зазначено, що «Пастер поклав край багатовіковій суперечці про самозародження ДЕЯКИХ форм життя НА СЬОГОДНІ, експериментальним шляхом довів неможливість цього». Вже можна сказати, що повне вирішення цього питання дуже складне, та й незрозуміло, чи взагалі можливе. Але те, що це питання не таке просте, як стверджували багато апологетів самозародження, — певно так. Ну майже напевно…
ЛІТЕРАТУРА
- П. де Крайфа. Мисливці за мікробами. С.-Пбг, "Амфора", 2006, 359 с.
- П. Годфрі-Сміт. Метазоа. М., "Альпіна нон-фікшн", 2023, 419 с.
- Автор: Борис Бурда
- Джерело інформації www.huxley.media
Коментарі
Дописати коментар