Філософські роздуми.

 

ДЕ МЕЖА МІЖ ГЕНІАЛЬНІСТЮ ТА БЕЗУМСТВОМ.

 

moonothing. Quantum of you, 2021 / instagram.com

 

Здогад, що геній та безумство — дві сторони однієї особистості, з'явилася у людей із незапам'ятних годин. Платон констатував, що видатні автори трагедій і комедій часто бувають «не в собі». Арістотель відзначав схильність до депресії у творчих особистостей.

Але всі ці здогадки набули статусу повноцінної наукової теорії лише у ХІХ столітті, коли з'явився специфічний жанр — патографія. Тобто опис біографії видатного людини з точки зору психіатрії.

 

ЗАЗДРІСТЬ, ЩО ЗРІВНЯЛА БОЖЕВІЛЛЯ Й НОРМАЛЬНІСТЬ

 

М

Треба сказати, що у XIX столітті відкриття патологічного виміру психіки великих людей було своєрідним відображенням глобальної тенденції до демократизації суспільної життя.

Ідеї ​​свободи, рівності та братерства дедалі більше захоплювали свідомість народних мас, незважаючи на очевидну невідповідність реальності. Чи можна говорити про рівність творчих можливостей спадкового люмпена з паризької околиці та Леонардо да Вінчі? Звичайно, ні.

І тут суспільству, схибленому на рівноправності, наука подарувала рятівну думку: так, Леонардо не дорівнює люмпену, проте так само, як не дорівнює психічно хвора людина психічно здоровій.

Таким чином, "звичайна" людина отримала можливість відчути всю велич своєї "нормальності". Погодьтеся, це може примирити тобі зі вселенською несправедливістю, якщо ти не вмієш грати на скрипці, як Паганіні, творити музику, як Моцарт, і малювати, як Рафаель.

 

СОКРАТ — ПЕРША ЖЕРТВА ПАТОГРАФІВ

 

Першою жертвою патографії став Сократ, якому французький науковець і лікар Луї Лелю присвятив роботу «Про демонів Сократа», що побачила світ 1836 року. Річ у тім, що природу власної унікальності Сократ пояснював так: «Почалося в мене це дитинство — виникає якийсь голос, який щоразу відхиляє мене від того, що я маю намір робити». З приводу нормальності Сократа вибухнула велика наукова суперечка, що розтягнулася на десятиліття і, загалом, не вирішена досі.

Лелю думав, що у випадку сократівського демона ми маємо справу з божевіллям, яке виявлялося у вигляді слухової галюцинації. Але це була лише перша з можливих інтерпретацій. Інші автори пояснювали цього демона як «голос совісті», як містифікацію хитромудрого філософа, як наслідок епілепсії та навіть гомосексуалізму.

А знаменитий італійський психіатр Чезаре Ломброзо, який стверджував, що фізіономія людини відбиває її злочинні нахили, вважаючи, що «демон Сократа» — не що інше, як породжена алкоголізмом філософа біла гарячка.

У книжці «Геніальність і божевільня» Ломброзо дійти висновку, що між генієм та божевільним у момент нападу немає жодної різниці.

 

ПАТОГРАФІЯ МЕБІУСА: ТОТАЛЬНЕ БЕЗУМСТВО ВЕЛИКИХ

 

Таким чином, Лелю відчинив скриньку Пандорі. Уся культурна й не надто громадськість була спершу шокована, а згодом натхненна його відкриттям. Виявляється, геніальність — це не божественний дар, одержимий людиною ззовні, а щось таке, що має цілком раціональні та, гірші за ті, фізіологічні причини.

Наприклад, «сенсорне чи перцептивне божевілля», як у Сократа. Після того як Лелю розчаклував природу геніальності, позбавивши її сакрального виміру, до фрейдистської інтерпретації залишилося рукою подати.

І хоча нарис Зигмунда Фрейда про Леонардо да Вінчі вважається «класичним» зразком патологічної біографії, термін «патографія» вигадав не він. Автором його є німецький невролог Пауль Юліус Мебіус.

1903 року він випустив монографію, де сформулював та розвинув концепцію видатного дегенерату як творчої особистості, пов'язавши творчість та психічні відхилення. З позицій психопатології та медичної психології він проаналізував біографії Гете, Руссо, Шопенгауера, Шумана та інших.

 

БОЖЕВІЛЛЯ НІЦШЕ ШУКАЛИ В ЧЕРЕПІ ЙОГО БАТЬКА

 

Але найбільше від завзятого німецького вченого дісталося Фрідріху Ніцше і… жінкам. Рідним Ніцше й самому філософу Мебіус поставив діагноз «розм'якшення мозку», а жінкам — «природнє» фізіологічне здивування. Чи потрібно говорити, наскільки «науковим» був такий погляд на природу геніальності та божевілля?

Прижиттєвий діагноз, який одержав Ніцше від лікарів, — нейросифіліс. Та клінічна картина багато в чому не відповідала цьому захворюванню, тому пошук причин тривав. Пізніші психоаналітичні біографії виводили божевілля Ніцше з боротьби зі своїм детством.

У 4 роки Ніцше втратив батька, його виховували жінки — бабця, мати, сестра та дві тітки. Жіноче виховання викликало у нього глибокий криз самоідентифікації та надзвичайно гострий комплекс чоловічої неповноцінності.

Наслідком психічного перенапруження стали страшні головні болі, напади нудоти і втрати зору, відотожнення себе з козлом та богом Діонісом. Проте Мебіуса ці фрейдистські тонкощі не цікавили. У своєму бажанні виявити «кнопку», від якої заводилися божевілля і геніальність філософа, він дійшов до того, що розкрив і препарував череп батька Фрідріха Ніцше.

 

МІШЕЛЬ ФУКО: ПОВЕРНУТИ БЕЗУМСТВУ СЕНС

 

Поворотним моментом стала праця Мішеля Фуко «Історія божевілля в епоху класицизму», що побачила світ 1961 року. Між божевіллям та геніальністю виявився діалектичний зв'язок. Він не вичерпується медичним діагнозом, а продовжує життя у культурному та соціальному вимірі.

На думку Фуко, занурюючись у безумство, людина «занурюється у свою істину» та водночас втрачає її. Він думав, що Ніцше переживав «досвід божевілля», який за змістом наближався до «абсолютного знання ».

Інакше кажучи, божевілля Ніцше є «шифром», таким собі посланням, яке «нормальне» мислення не в змозі розгадати. Таким чином, божевілля та геніальності, якщо й не було повернено божественну природу, то, принаймні, їм було даровано якусь спільну, надсвітню таємницю.

Однак і сьогодні є чимало людей, котрі вважають, що галас навколо божевілля геніїв — це буря у склянці води. Так, патографії великих людей сповнені прикладів патологічних відхилень від норми.

Відрізане вухо художника Ван Гога. Спілкування з інопланетянами нобелівського лавреата з математики Джона Неша, шизофренія Шумана, який розмовляв із духами Бетховена та Мендельсона, сексуальні дівиці Моцарта, Врубель, який збожеволів після написання свого «Демона».

Цей перелік можна легко поповнити багатьма десятками імен. Але чи доводить це прямий зв'язок божевілля та геніальності?

 

КОГНІТИВНА РОЗГАЛЬМОВАНІСТЬ

 

По-перше, геть не всі генії божевільні. По-друге, більшість пацієнтів психіатричних лікарень не демонструють жодних ознак геніальності. Навіть такий «король патологій», як Маркіз де Сад, основні садистські твори видавав на-гора під час тюремного ув'язнення, а не після того, як був визнаний божевільним.

І все ж, згідно з сучасними дослідженнями, геніїв і безумців ріднить одна спільна риса — когнітивна розгальмованість, що виражається в нездатності розуму позбутися мусору — непотрібних промов, ідей та образів. Саме когнітивна розгальмованість є джерелом сплутаності свідомості, різного роду маячних думок та творчих можливостей.

«Якби ви знали, з якого сміття зростають вірші, не знаючи сорому», — зізнавалася одна велика поетеса. Історії відкриттів і створення шедеврів рясніють численними випадками, коли творчий процес запускала якась «дурниця». На кшталт ванни, яку приймав Архімед, або яблука, що впало на голову Ньютона.

То де ж проходити межа між геніальністю та безумством? Судячи з усього, її здатність провести лише високий рівень інтелекту й саморефлексії. Як говорив Сальвадор Далі, «єдина відмінність між мною та божевільним у тому, що я не божевільний ».

Джерело інформації:  www.huxley.media